Акад. ВОЛОДИМИР ПЕРЕТЦ.
Кажучи про початок театральних вистав на Вкраїні покликуються звичайно на свідоцтво видатного українського письменника, атонського ченця Івана Вишенського, а власне на його лист р. 1606. (Ів. Франко, Ів. Вишенський і його твори 1895, с. 310) до стариці Домникії (Арх. югозап. Р. І, т. VII, с. 29), де знаменитий полеміст веде мову про науку та мистецтво і торкається їх відносин до релігії... „не вѣдомость хулю художества, але хулю, што теперешніе наши новые рускіе философы не знаютъ въ церкви ничтоже читати, ни тое самое псалтыри, ни часослова... А тежъ не вижу инших, толко простою наукою нашего благочестія воспитавшіеся — тые подвигъ церковный носятъ и отправуют; а латинских басней ученицы, зовемые казнодѣи, трудитися в церкви не хочютъ, толко комедіи строютъ и играютъ“. Ів. Франко підкреслює „дорогоцінне в історико-літературнім згляді реченє про значне розширене і замилуванє штуки драматичної по тодішніх школах православних“ (с. 313); з ним згоджується К. Харлампович (Зап.-рус. правосл. школы XVI и н. XVII в. 1898, с. 473). Але — оскільки можливо вважати оці слова за історичне свідоцтво про існування у самісінькім початку XVII ст. українського театру? Православному аскетові, проповіднику слова божого театр — відповідно поняттям його часу і оточення — здавався чимсь гріховним; тому і в листі до кн. В. К. Острозького він не раз називає набоженство католицьке—„комедійскимъ и машкарскимъ набоженствомъ“ (Акты ю.-з. Р. II, 207), виводячи його з „тмы поганскихъ. наукъ“. „Латына“, мовляв він, „танцуетъ въ славѣ въ можности въ розширеню машкарского и комедійского набоженства“ (ibid. 217). До цієї теми він звертається в „Писаніи до всѣхъ обще въ лядской земли живущихъ“, залічуючи „поганскихъ учителей, Аристотелей и Платоновъ“ до числа ненависних йому „машкарниковъ и комидійниковъ“ (Ibid. 225; порівн. 270: „ты жъ шествуй съ машкари и комедіами...“).
Таким чином, католики, що мали звичай робити по школах вистави для вправи учнів—здавалися Вишенському людьми, що їх не варто було поважати. — Дійсно, вже гуманістична школа на Заході, а після неї школа єзуїтська при кінці XVI ст. широко вживала театральних вистав, яко корисного для виховання своїх учнів. Комедії та трагедії відгравалися учнями не тільки в класі, але й прилюдно поза мурами шкіл; теми брано з класичного репертуару, головнішою метою була вправа в латинській мові. Пізніше оці вистави набувають морально-виховавчі прикмети, сюжети беруться найбільше з біблейської або церковної історії. На Вкраїні та взагалі в західній Русі вистави повинні були бути принадою, щоб уловляти прихильне до новин громадянство і непомітно приєднувати його до стада єдиної, що визволяє від гріхів, католицької церкви (див. Харлампович, с. 87), тому дозволено було грати п‘єси польською, а м.б. і українською мовою. Тому Ів. Вишенський обурюється на театр, особ-
