„Поки чеським краєм
Тайком йіхать маєм.“ —
Я кажу: „А вже-ж!“
Що те чемність може!
Хоч тя дусить, гложе —
Радо шию гнем.
І ще дав тепера
Міні пан Дедера
Много мудрих рад,
Як в ріжні моменти
Баха паціенти
Мають знати лад.
Вабить мя, благає,
Мов Сірена грає…
Чоботи я взув,
Вдяг камізельчину,
Сурдут, кожушину,
А штани забув.
Коні і жандарми
Ждуть вже коло брами
Кличуть: „Гей!“ та „Гов!“
„Ще хвилинку, братця!
Дайте попрощать ся, —
Будуть гнеть готов!”
V.
Місяцю, рогачу!
Ти жіночу вдачу
Добре мусиш знать.
Що з ними на віку
Горя чоловіку —
Не тобі казать.
Ти дивив ся стиха
На так много лиха,
На так много чвар,
Біль і сум подібний
Знаєш ліпш, ніж бідний
Брат наш повістяр.
Мати, сестри, жінка,
Донечка Зденчинка,
Дитятко мале,
Коло мене стали
І тихо ридали…
Лишенько моє!
Хоч я з горем знав ся,
Твердо гартував ся,
Хоч старий козак, —
Та в тій хвили, звісно,
В грудех стало тісно,
В очах темно так.....
І я сквапно, братку,
Шапку подєбрадку
На чоло натис,
Щоб „раби лукавих“
Моіх сліз крівавих
Не достереглись.
Бо жандари вражі
Край дверей на стражі
Стали наче мур,
Прибравши по праву
Сю сумную яву
В цісарський бордюр.
VI.
Трубки голос вє ся.
Туркотять колеса,
В Іглаву шлях наш:
За нами-ж, щоби ми
Дещо не згубили
Ве́рхи скаче страж.
Он там видно трошки
Костелик боровський
На горі самій.
Глипнув він на мене
Крізь листя зелене:
„Ти се, синку мій?
