Шість чи сім день по тому ми лишались у своїй схованці на горі, виходивши тільки часом — і з великою обережністю — по воду та по горіхи. Ми зробили собі на площадці такий мов би дашок, улаштувавши під ним із сухого листя постіль та поклавши три великі пласкі камені — це було заразом і вогнище, і стіл. Вогонь ми легко собі здобули, розтиравши два дерев'яні цурпалки, один м'який, другий твердіший. Птиця, що її ми заполювали в таку слушну пору, як виявилось, була на смак дуже добра, хоч трохи й цупка. Це не була океанська птиця, а рід чаплі, з блискучим, чорним, красивим пером та малими проти тіла крилами. Згодом ми бачили близько від яру ще три подібні птахи — вони, видно, шукали нашого бранця; та що вони ні разу не сіли на землю, то й не було нагоди вловити їх.
Поки була в нас ця птиця, ми нічим не журилися в нашім становищі, але вона таки вся до решти вийшла і ми конче мусили пошукати кругом якої харчи. Горіхи не могли задовольнити наших голодних жаданнів, ще й страшенні кольки заходили од них у животі, а наївшись багато, сильно боліли голови. Ми бачили близько морського берега, на схід від нашої нори, кільки великих черепах і, очевидно, могли б легко вловити їх, коли б була змога приступитися так, щоб не побачили острів'яни. Отже, ми вирішили, що треба попробувати зійти якось з гори.
Ми почали спускатись південним схилом, де ніби найменше було труднощів, але не пройшли ще й сотні ярдів (так ми були й передбачали, дивившися з вершини), як шлях нам геть перетяла віднога того яру, де загинули наші товариші. Тоді ми пустилися понад нею і так пройшли із чверть милі, аж тут
