суть над ними близькі до них єпископи або кардінали (старші од єпископів, з яких обірається папа). Перед папами падають навколішки, як перед Богом, і цілують йому ногу.
Маючи ціле князівство, округу з Римом посередині, папи піклуються про те, як би ще підгорнути під себе сусідських земель, про те, щоб в скринях у них було завжди повно та щоб ніхто не смів закинути чого проти папської безгрішности. На єпископські та инші духовні посади настановлювано не тих людей, що достойні були, а того, хто більше заплатить. А щоб більше було доходу, то часом одну посаду (місце) продавалося кільком особам разом; а коли вони приїздили до Риму і там позивалися, — от судове мито (податок) за позов теж ішло до папського скарбу.
Але й цього ще мало. Щоб доходи були ще більші, папи вигадали ще індульгенції. Це були невеличкі папські грамоти (листи), в яких було прописано про розгрішення, — се-б то, що усі гріхи прощаються тим, хто має таку індульгенцію. Монахи розвозили ці індульгенції по всіх католицьких землях і продавали їх. Хто купував таку індульгенцію, тому були одпущені гріхи й теперішні, й колишні і навіть прийдешні на кілька літ наперед. Папи мали з того великий заробіток. Про ці індульгенції в папських грамотах або „булли“, згадує і Шевченко в своїй поемі „Єретик“ або „Іван Гус“, подаючи ніби то одну з таких булл:
