Сторінка:Дмитро Яворницький. Оповідання столітнього діда про запорожців. 1923.pdf/16

Цю сторінку схвалено

Усього треба було. Це все окрім пушки і у мене було; була й одежа, була й збруя, так я три рази на своїм віку горів, від того у мене всякого добра багато попропадало, а то були коло мене і такі людці, що моє добро порозкрадали. Із всього того мені найдорожша була шабля, стальна, з золотою ручкою і з китицями, уся закривляна і гостра, — гостра наче бритва, а піхви до неї усі уложені були дорогими каміннями. Була й збруя: вудила, сідла, стремена, бляхи, — таке, як надінеш було на коня, так воно і сяє на сонці.

Кінець Запорожя.

— Так ми наче все перебалакали; скажіть ще, дідуню, де вони ділися, Запорожці?

— Де ділись Запорожці? Зійшли геть!

— А чогож вони зійшли геть?

— Не помирились, бачите, з царицею Катериною, так вона й прогнала їх відціля… Бачте так, що покозакували-покозакували собі тай подались геть. Деякі пішли під Турка, а деякі позоставалися й тут; тоді і мій батько отут саме сіли. Перед тим, як вигонить Запорожців, так тут приїхав Потемкин; він розглянув усю справу Запорожців тай зігнав бідолах звідціля. А після нього вже бігла тут сама цариця, огляда усі степи… Мені тоді було так років шістьнадцять… Ей, гірко прийшлось бідній сіромі. Тоді ото і пісню зложили про зруйнування Січі, що каже:

„Ой пішли, пішли славні Запорожці,
 А не пішки, дубами,
А як оглянуться до славної Січі,
 То вмиються сльозами…“

— І кудиж вони пішли?

— Далеко і на далекі землі: аж на Дунай, під Турка. Довго вони там жили, аж поки не обрали собі за кошового Осипа Гладкого; так той уже перевів їх знову сюди. Коли чули, єсть чорноморські козаки, — так то запорожського звання те, — та не те!…



ІСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКА „ПРОСВІТИ“

містить популярні розвідки з історії України, особливо про світлі хвилини нашої минувшини, про українську державу, визвольні змагання, великі діла культури, визначних діячів, про українські землі і місцевости.


НАКЛАДОМ ТОВАРИСТВА „ПРОСВІТА“ У ЛЬВОВІ (РИНОК Ч. 10.).