— Тату, дивіть ся, який красний пташок! — від часу до часу обзивав ся до батька Стефаньо.
— Не гай ся, ходи за мною боржій, бо лишиш ся та де заблудиш у гущи! — напоминав Микола.
Однак хлопець скручував із стежки, нишпорив по під корчі, вганяв за молодими птахами, хотяй струджені ноги зачинали болїти.
— Адїть, адїть, молодий дрозд!… крикнув Стефаньо і під самим верхом гори пустив ся за птахом. Молода, жовтодзюба птичка скочила з корча на землю, стріпала крильцями, пролетїла троха і знов сіла під корч лїщини. Стефаньо здіймив з голови кашкет і підкрадаючи ся як кіт, пустив ся за дроздом. Легенько, тихцем, скуливши ся підійшов до корча, а опісля з кашкетом в руцї кинув ся на пташину. Дрозд однак підскочив завчасу, розпустив крильця і перелетїв на другий корч а з него сїв на вершку молодої смереки. Стефаньо цїлим своїм тїлом повалив ся під корч, одною рукою притиснув купочку ще осїнного нагромадженого листя і насмотрив у тій купцї якесь тверде, невеличке пуделко.
— Тату, тату, тату, ходїть но, щось є, — закричав хлопчина, випорпавши з листя невеличку зелїзну скриночку обвинену червоною хусткою.
Микола зачувши крик хлопця, гадав, що єму що злого стало ся, звернув боржій з стежки і прибіг до Стефана.
— Дивіть ся, що се? — вказуючи на скринку, питав ся хлопець.
Кудлич виймив скринку з листя, потряс віком, а розбитий замок задзеленькав та віко отворило ся. В скринцї замигтїло золото та кілька шнурків дорогих перел до ясного сонїчного сьвітла.
