Олеся з шиттям сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик:
— Розкажіть, дідусю, про неволю турецьку!
А дідусь:
— Та я вже розказував — ти-ж чув. Ще й не раз, — хіба тобі мало?
А Михайлик та Олеся:
— Ще, ще, дідусю! Так гарно слухати!
І дід починає оповідати, а діти слухають і очей не зведуть з його. Олеся схилить чорняву голівоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стриба, а теж сидить, слуха. А дід розповіда, як був він на турецькій каторзі:
— Три роки вибув я на каторзі турецькій, прикований до місця. Так от за поперек узято ланцюгом і приковано. Сидіти можна і встати можна і лягти, а піти — ні. А каторга — це корабель такий. Там гребли ми веслами, женучи судину. А за те наші голі спини раз-у-раз доглядач списували нагаями та колючою червоною таволгою…
— І кров текла? — скрикує Михайлик.
— Текла, — каже дід.
— Я-б їх усіх повбивав тих татар та турків проклятих! — погукне хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нічого не скаже, тільки все обличчя їй зблідне. А дід далі:
— Покалічено тоді мене добре. А надто годували погано бусурмани: цвілими сухарями та смердючою водою. За таким життям уся сила пропала, бо мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки — нездатний я вже був козакувати. Вернувся я до-дому. Тут я й ваших батьків зазнав: і твого, Олесю, і твого, Михайлику. Вибули сусіди. Тільки Михайлик був ще тоді дуже малий — років зо два йому було. А тобі, Олесю, вже років із сім було, і ти бігала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це набігла татарва… Що тут казати? Одбивались ми люто, та нічого не вдіяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран забрали.
