бояв ся нїчого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки схотїв. Аж 1848 р., з огляду на тодїшнї розрухи в Галичинї, заходило ся росийське начальство полекшити в дечім панщинні тягарі українського селянина: велено списувати „інвентарі“ — які обовязки повинні відбувати селяне на поміщиків; але поміщики за помічю низших чиновників на нїщо зводили і сї невеличкі заходи на полекшу селян. Духове ж житє українське зістало ся тут в тяжкій безпросвітній тьмі, навіть і без усяких проб, щоб його направити.
Так само, або й ще більш безрадісно виглядало національне українське житє. Навіть память про славнї дїла великої народньої боротьби ослабла і затемнила ся. В народї зістали ся тільки піснї й перекази, що завмирали поволї в тїснім гуртку співцїв-кобзарів. Друковане слово не закріпило навіть тих книжних чи поетичних утворів, в яких були представлені могутнї подвиги і пориви українського житя, і серед вищих освіченїйших верств все менше було людей, яким скільки небудь ясно представляла ся минувшина України ті великі завдання, які були поставлені нею і які мов довг неоплатний висїли над сучасними поколїннями малих синів великих батьків.
В західнїй Українї все покрила Польща польське або сполячене панство, таке ж саме богатше міщанство, і навіть вище духовенство (унїатське) було спольщене і польськими очима дивило ся на минувшину й на сучасність свого народу. А в східнїй Українї, заднїпрянській, так само змосковщило ся все, що підіймало ся над масою народньою. Стара книжна мова вимерла, на московське перейшла. Слово народнє жило тільки серед простого народу та на тій лїнїї, де стикало ся се народнє житє з церковною книжністю — серед низшого духовенства, попів та дяків-бакалярів, ледво видно і замітно. Маса народня, придавлена кріпацькою неволею лежала мовчазною, нерухомою, мертвою, і здавало ся, то вже не встане — прийшов останнїй кінець українському житю, як сумно співав наш великий поет на руїнах Чигрина:
Заснула Вкраїна,
Буряном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болотї сердце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила.
А дїтям надїю в степу оддала —
А надїю вітер по полю розвіяв
Хвиля морем рознесла.
Не видко було, що під тим попілом минулого, під цвіллю сучасиого лежать здорові, могутні зерна народнього житя й починають проростати тихо і непомітно.
117. Початки відродження в західнїй Українї. В часах найбільшого, як здавало ся — останнього упадку українського житя, при
