Морозенків, Виговських, а так як „нарід не знає як збудувати те, що для нього потрібне, не уміє навіть висловити чого власне бажає”, бо у нього „зовсім бракує ясного ідеалу”, то й жадного державницького сенсу, на його погляд Хмельниччина не мала і цілий період козаччини.
Ось так і Драгоманів, що в основі приймав народницький світогляд, забарвлений почасти соціялізмом, почасти лібералізмом, вважав, що нема „ніде, ні в якій силі громадській на Україні, окрім хіба частини польської шляхти… ніяких підстав для державного сепаратизму”. (Між іншим зміст цих слів Драгоманова є прекрасним доказом правильности пізніше розробленої Липинським концепції щодо державницької свідомости української спольщеної шляхти, як рівночасно є доказом хибности народницької історіософії, за якою все спочивало на маґічній силі народніх мас).
Навіть Іван Франко в своїй „Сповіді” запитував: „Я може маю любити Русь, як расу, ту расу тяжку, некарну, сентиментальну, расу без гарту і сили волі, так малоспосібну до політичного життя?”
Останній з могикан, народник М. Грушевський, писав: „ті, що йтимуть з ним (народом) тільки до певної міри могтимуть ним кермувати, а часто він вестиме їх, а не вони його, і заводитиме не туди навіть, куди вони хотіли б”. Інакше кажучи, М. Грушевський повторює ту ж самісеньку думку Антоновича і його історіософію.
Як бачимо всі історики-народники, виходячи з неправильного постулату, що творцем історії, а значить, і державного життя, є нарід в сенсі демосу, а не народня еліта, прийшли до трагічних висновків, що українському народові бракує державницької свідомості. Власне це саме твердять епіґони народництва до останніх днів. Хіба Ісак Мазепа в усіх своїх писаннях не проводив ляйтмотивом думки, що українські змагання тому зазнали поразки, що народні маси не були свідомі державницької ідеї і не підтримали їх?
Хіба Панас Феденко, з усіх сил надриваючись, не підтримує тверджень І. Мазепи, в свою чергу додаючи, що,
