посередньо і розмовляла, в наслідок відсутности власної держави, мовою окупанта, якщо не заперечувалось, то неґувалось.
На цьому тлі і заіснувала безглузда, фальшива оцінка національних сил в часи визвольних змагань 1917-20 рр., коли тільки те, що нарядилося в соціялістичну тогу захисника демосу, українським визнавалося.
В ті часи у нас витворилося в засаді хибне розуміння і демократії, звужене, зведене до інтересів бідніших верств населення, а не цілого народу. Саме поняття народу як етнічної єдности, стало зведеним (у большевиків до пролетаріяту), в Україні — до трудящих (робітничо-селянських) верстов, а поняття демократія звелося (у большевиків до народної) у нас до трудової і революційної, у відміну від широкої всенародньої демократії на Заході. Звідси, Центральна Рада (а не Національна), Трудовий Конґрес (не Національний), Трудові Ради. Звідси і антидемократична виборча ординація, що наділювала правом голосу до того Конґресу не широкий український нарід з його „імущими” і „неімущими” клясами і не цілу його інтеліґенцію, лише не вище помішника лікаря і фельдшера.
Решта вищої інтеліґенції і заможніші верстви українського населення: духовні, промисловці, статечні селяни — хребет і основа української нації, купці, тощо, кість від кости українці, були винесені поза дужки трудової демократії, трудового народу. На основі української власницької стихії ці сили були виступили й найшли себе за часів відродження Гетьманщини, за що трудова демократія, промотором якої була інтернаціональна соціялістична бестія, виходячи лише з клясової ворожости, та щоб здискредитувати ці сили перед трудовим народом, зразу кинула на них неприродне обвинувачення в антинаціональних, антиукраїнських замірах. Ця обставина належить до великих історичних парадоксів. Таким чином, в українській дійсності часів визвольних змагань, заіснував зловіщий двоподіл в одній етнічній спільноті, двоподіл, що спроквола підготовлявся десятиліттями в ідейній, зокрема, історіо-
