Сторінка:Гоголь М. Тарас Бульба (1918).djvu/86

запорожського козака, але якесь, незрозуміле слово сказане Татаркою, заспокоїло його. Він посвітив їм, запер за ними двері, повів їх сходами в гору, й вони опинились під високим темним склепіннєм монастирської церкви. Коло одного вівтаря, що був обставлений високими поставниками й свічками, клячав ксьондз і тихо молив ся. Коло його з обох боків клячали два молоді крилошани у фіолетових мантіях з білими кружевними шемізетками по верху і з кадилами в руках. Він молив ся, щоб Бог післав чудо: щоб Бог виратував місто, щоб підкріпив падаючого духа, післав їм терпеливість, прогнав спокусника, що підмовляв до нарікань і малодушного, боязкого плачу на землї нещастя. Кілька жінок, що виглядали як мари, клячали обпершись і зовсїм поклавши знесилені голови на спинки крісел і темних деревляних лавок, що стояли перед ними; кілька мущин, притулившись до кольон і пілястрів, на яких лежали бокові склепіня, клячали, сумно понуривши голови. Вікно з ріжнобарвним склом, що було над вівтарем, освітило ся рожевим румянцем ранку, і з нього впали на підлогу блакитні, жовті й иншої краски пасмуги світла, освітивши раптом темну церкву. Весь вівтар в своїй далекій заглибинї здавав ся мов осяяний; дим з кадильниць став у повітрі мов веселкою освічена