промивати недопитою горілкою. Та як тільки трохи прояснились вони, все щезло. Нарешті, трохи згодом лізе спід возу потвора. Дід витріщав очі з усієї сили, та проклята дрімота все туманила перед ним. Руки, мов закостеніли, голова схилилась, і міцний сон схопив його так, що він повалився, як убитий.
Довго спав дід, і вже коли добре припекло сонце йому голе тім'я, тоді тільки схопився він на ноги. Потягнувшись разів зо два й почухавши спину, він помітив, що возів у дворі стояло вже не так багато, як звечора. Чумаки, мабуть, вирушили ще вдосвіта. До своїх — козак спить; а запорожця немає… одна тільки верхня свитка на тому місці лежала. Розпитувати — ніхто й знати не знає. Страшно стало дідові, думки взяли. Пішов подивитись на коней — ні свого, ні запорожцевого. Що ж це за знак? Нехай, скажімо, запорожця взяла нечиста сила, а хто ж коні? Розміркувавши, дід вирішив, що, мабуть, чорт прийшов пішки, а що до пекла не близько, то він підчепив його коня. Дуже боляче йому було, що не додержав він козацького слова.
— Ну, — думає, — робити нема чого, піду пішки: може трапиться, в дорозі який баришник вертатиметься з ярмарку — якось уже куплю коня.
Тільки вхопився до шапки — і шапки немає. Ударився дід об поли руками, згадавши, що вчора помінялись вони на час шапками з запорожцем. Кому ж її взяти, як не нечистому? От тобі й гетьманський гостинець! От тобі й привіз грамоту до цариці! Тут дід почав частувати чорта такими словами, що, думаю, йому не один раз чхнулося тоді в пеклі.
Проте, лайкою справі не зарадиш, а потилицю скільки не чухав дід, ніяк не міг чогось придумати. Що робити? Кинувся шукати чужого розуму: зібрав усіх, що були тоді в шинку добрих людей, чумаків і просто заїжджих та розказав, що так і так, таке трапилось діло. Довго думали чумаки, спершись підборіддям на батога; крутили головами і казали, що не чували ще вони такого дива на хрещеному світі, щоб гетьманську грамоту украв чорт.
