реляк виливали, і соняшницю запарювали[1] — ніщо не помагало. Так минуло й літо. Багато козаків обкосилися й обжались; багато козаків, з гульливіших, і походом помандрували. Зграї качок ще товклися по болотах наших, але кропив'янок вже й сліду не було. У степах зачервоніло. Скирди хліба то тут, то там, мов козацькі шапки, рябіли по полю. Траплялися по дорозі й вози з очеретом та дровами. Земля стала твердіша, і місцями став її пробирати мороз. Уже й сніг пішов сіятися з неба, і гілля на деревах причепурилося памороззю, мов заячим хутром. Ось уже ясного морозного дня червоногрудий снігур, наче чепуристий польський шляхтич, проходжувався по снігових купах, вишукуючи зерно, і діти величезними киями ганяли по кризі дерев'яні дзиги, тим часом як батьки їхні спокійно вилежувались на печі, виходячи часом, з запаленою люлькою в зубах, лайнути добре православний морозець чи там провітритися і промолотити в сінях хліб, що залежався.
Нарешті сніги почали танути, і щука хвостом кригу розбила; а Петро все такий самий, і що далі, то ще похмуріший. Мов прикутий, сидить посеред хати, поставивши собі в ноги мішки з золотом. Здичавів, обріс волоссям, став страшний і все думає про одно, все намагається пригадати щось, і сердиться, і лютує, що не може згадати. Часто дико підводиться з свого місця, розводить руками, втоплює в щось очі свої, наче хоче вловити його; губи ворушаться, мов хочуть вимовити якесь давно забуте слово, і знову нерухомо зупиняються… Несамовитість опановує його; мов причинний, гризе й кусає собі руки і з досади рве жмутами волосся, поки, затихши, не впаде,
- ↑ Виливають переляк у нас, коли хтось перелякається і хочуть знати, від чого став переляк: кидають розтоплене оливо чи віск у воду, і яку приймуть вони подобу, те саме й перелякало хворого, після чого й весь переляк минає. Запарюють соняшницю від млості та болю в животі. Для цього запалюють віхоть конопель, кидають у кухоль і перекидають його догори дном у миску, повну водою й поставлену на животі хворому; потім, після замовляння, дають йому випити ложку цєї ж таки води. Прим. Гоголя.
