Не хилися, явороньку,
Ще ти зелененький;
Не журися, козаченьку,
Ще ти молоденький!
Неуважно дивився парубок у білій свитці, сидячи коло свого воза, на народ, що глухо шумів навколо нього. Втомлене сонце покидало світ, спокійно пропалахкотівши свій полудень та ранок, і день згасаючий чарівно і яскраво рум'янився, наче лице прекрасної жертви нездоланої недуги в урочисту хвилину відлітання на небо. Сліпуче виблискували верхи білих шатрів та яток, освітлені якимось ледве помітним огненно-рожевим світлом. Шибки нагромаджених купами вікон горіли; зелені пляшки й чарки на столах у шинкарок стали огненні; гори динь, кавунів і гарбузів здавались вилитими із золота й темної міді. Гомін помітно рідшав і вщухав, і потомлені язики перекупок, дядьків та циган лінивіше й повільніше вертались. Де-не-де починав блимати вогник, і запашний дух од варених галушок розносився по притишених вуличках.
— Чого зажурився, Грицьку? — скрикнув високий засмалений циган, ударивши по плечу нашого парубка. — Що ж, віддавай воли за двадцять!
— Тобі все воли на думці! Вашому кодлові все б бариші тільки; підвести та обдурити доброго чоловіка.
— Пху, диявол! тебе не в жарг замарудило. Чи не з досади, що сам себе засватав?
— Ні, це не по-моєму; я додержую свого слова; що вже зробив, тому й довіку бути. Та от у старого шкарбана Черевика нема совісті, видко, і на півшеляга: сказав, та й назад… Ну, його й винуватити нема що: він — пень, та й годі. Все це штуки старої відьми, що ми її з хлопцями на мосту вилаяли на всі боки. Ех, коли б був я цар або пан великий, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що дозволяють сідлати себе бабам…
