но знати, про що говориться далі у цій повісті, то йому досить тільки нарочито приїхати до Гадяча та попросити Степана Івановича. Він з великою охотою розкаже її, хоч, певно, знов, від початку й до кінця. А живе він недалеко біля кам'яної церкви. Тут є зараз таки маленький провулок: як тільки повернеш у провулок, то будуть другі або треті ворота. Та нащо вам краще: коли побачите у дворі велику жердину з перепелом, і вийде назустріч вам товста баба в зеленій спідниці (він, не завадить сказати, живе собі нежонатий), то це його двір. А проте, ви можете зустріти його на базарі, де буває він щоранку до дев'ятої години, вибирає рибу й городину собі на страву і розмовляє з панотцем Антипом або з євреєм-відкупником[1]. Ви його зараз впізнаєте, бо ні в кого немає, крім нього, панталонів з кольорової вибійки й китайчаного жовтого сурдута. От вам іще приміта: коли ходить він, то завжди розмахує руками. Ще покійний тамтешній засідатель, Денис Петрович, завжди, бувало, побачивши його здалека, казав: «Гляньте, гляньте, он іде вітряк!».
Уже чотири роки, як Іван Федорович Шпонька у відставці й живе на хуторі своєму Витребеньках. Коли він був іще Ванюшею, то вчився у Гадяцькій повітовій школі і, треба сказати, був предоброзвичайний і предбайливий хлопець. Учитель російської граматики, Никифор Тимофійович Дієпричастіє, говорив бувало, що якби всі у нього були такі дбайливі, як Шпонька, то він би не носив з собою в клас кленової лінійки, котрою, як сам він признався, стомлювався бити по руках ледарів та пустунів. Зошит у
- ↑ Відкупник діставав від казни на відкуп якунебудь торгівлю або промисел; наприклад, горілчаний відкупник діставав монополію на викурювання й продаж горілки.
