Широчезні й великі є між горами озера. Наче скло нерухомі вони і як дзеркало відбивають в собі голі вершини гір та зелені їхні підніжжя.
Але хто серед ночі, сяють, чи не сяють зорі, їде на величезнім воронім коні? який рицарь нелюдського зросту скаче попід горами, над озерами, відбивається разом з велетенським конем своїм у нерухомих водах, і безкрая тінь його страшно миготить по горах? Сяє карбований панцер; на плечі спис; гримить при сідлі шабля; шелом насунено; вуси чорніють; очі закриті; повіки спущені — він спить. І сонний держить поводи; і за ним сидить на тім самім коні хлопчик-паж, і також спить, і сонний тримається за рицаря. Хто він, куди, чого їде? — хто його знає! Не день, не два вже він переїздить гори. Блисне день, зійде сонце, його не видно; часом тільки помічали гірські люди, що по горах мерехтить чиясь довга тінь, а небо ясне, і хмари не пройде по ньому. А ледве ніч наведе темряву, знову видно його, і відбивається він в озерах, і за ним, тремтячи, скаче тінь його.
Уже проїхав багато він гір і виїхав на Криван. Від цієї гори нема вищої у Карпатах. Мов цар, здіймається вона понад іншими. Тут зупинився кінь і вершник, і ще дужче поринув у сон, а хмари, спустившись, закрили його.
— Тихо… тихше, бабо! не стукай так, дитя моє заснуло. Довго кричав син мій, тепер спить. Я піду в ліс, бабо! Та чого ж ти так дивишся на мене? Ти страшна: у тебе з очей випинаються залізні кліщі… ой, які довгі! і горять, мов огонь! Ти, мабуть, відьма! Ой, коли ти відьма, то згинь звідціля! Ти украдеш мого сина! Який безглуздий цей осавул: він гадає, що мені весело жити в Києві; ні, тут і муж мій, і син, хто ж доглядатиме за хатою? Я вийшла так тихо, що ні кіт, ні собака й не чули. Ти хочеш, бабо, стати молодою — це зовсім не важко: слід тільки танцювати. Глянь, як я танцюю…
