повернули назад. Вітер віяв їм у потилицю; але крізь хуртовину нічого не було видно.
— Стривай, куме! Ми, здається, не туди йдемо, — сказав, трохи відійшовши, Чуб. — Я не бачу ні одної хати. Оце так метелиця! Зверни но, куме, трохи вбік, чи не натрапиш, бува, на дорогу; а я тим часом пошукаю тут. І понесе ж нечиста сила в таку хугу! Не забудь гукнути, коли знайдеш дорогу. Ач, яку купу снігу напустив у вічі сатана!
Дороги, проте, не було видно. Кум, відійшовши вбік, брьохав, брьохав у довгих чоботях туди й сюди і нарешті натрапив прямо на шинок. Ця знахідка так його втішила, що він забув про все, обтрусився від снігу й увійшов у сіни, аж ніяк не клопочучись про кума, що залишився десь на вулиці. Чубові уявилося тим часом, що він знайшов дорогу. Спинившись, заходився він кричати з усієї сили, але бачивши, що кум не з'являється, вирішив іти сам. Пройшовши трохи, побачив він свою хату. Кучугури снігу лежали круг неї і на покрівлі. Б'ючи одна об другу змерзлими руками, заходився він грюкати в двері та кричати владно на дочку, щоб відчинила.
— Чого тобі тут треба? — суворо крикнув виходячи коваль.
Чуб, впізнавши голос коваля, відступив трохи назад. «Е, ні, це не моя хата, — казав він сам до себе: — до моєї хати не забреде коваль. Знов же таки, як придивитись добре, то й не ковалева. Чия б це була хата? От тобі й на! Не впізнав! Це ж хата кривого Левченка, що недавно взяв молоду жінку. Тільки у нього хата схожа на мою. То ж то мені здалося й зразу трохи дивним, що так скоро прийшов додому. Але Левченко сидить тепер у дяка, це я добре знаю. Чого ж тоді коваль?.. Е-ге-ге! він учащає до його молодої жінки. Ось що! Гаразд!.. Тепер я все зрозумів».
— Хто ти такий і чого товчешся під дверима? — промовив коваль ще суворіше і підійшов ближче.
«Ні, не скажу йому, хто я, — подумав Чуб: — ще