Сторінка:Гетьман Петро Сагайдачний (1922).djvu/87

Кров християнську неповинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:
 „Ти земле турецька, віро бусурменська,
 Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,
 Або брата з сестрою,
 Або мужа з вірною жоною!
Визволь, Господи, всіх бідних невольників
 З тяжкої неволі турецької
 З каторги бусурменської
 На тихі води,
 На ясні зорі,
 У край веселий,
 У мир хрещений
 В городи християнські!
 Даруй, Боже, милости вашій
 І всьому військові Запорозькому
 На многая літа!

Невільники уважно слухали співання і сльози котилися їм з очей. І в їх же на руках та на ногах було залізо та сириця, і їм же кайдани пов'їдалися в тіло, пошмугляли його до кісток.

Сліпий співець співав усе тихше й тихше і врешті зовсім замовк. Бандура його скотилася з колін додолу, а сам він затулив обличча руками і заплакав разом із невільниками.

— Дарма, дітки, потерпіть ще, — озвався він нарешті. — Може таки Сагайдачний з козаками і до нас прибуде.

Сагайдачний несамохіть здрігнувся, почувши своє ім'я. Йому навіть здалося, що старець повернув голову до його.