вами. Та голосніше за розмови й за ввесь галас бряжчали десь недалеко ланцюги-кайдани… На кому вони?.. Хто бряжчить ними?..
Козаки озирнулись і побачили велику чорну незґрабну каторгу турецьку. На їй сиділи й стояли невільники, поприпинані брязкучими ланцюгами до ослонів і невпинно повертали веслами, і каторга пливла і тягла за собою кільки суден, навантажених усяким крамом. Придивившися до тих нещасних гребців, що працювали так тяжко, козаки аж застогнали з великого жалю; бо то все були невільники: українці, москалі, ляхи. Вимучені, виснаснажені, вони були ніби страшні якісь примари з довгим скудовченим волоссям, з довгими скудовченими бородами, мало не зовсім голі. Залізо та сириця до кісток пошмугляли їм тіло. Невільників багато було на ґалері — старі з сивими, навіть з пожовклими бородами і молоді, але вже зістарені з горя та з праці надмірної. Вони гребли, похиляючися то назад, то наперед. Поміж ними ходили турецькі доглядачі. Он якийсь невільник, знемігшися з праці тяжкої, чи з голоду, чи може з безсоння, не в лад повертає веслом. Доглядач зараз прискочив до його і почав шмагати червоною таволгою по голих плечах, по спині, по голові…
Червона таволга впивалася в голе потерзане тіло невільникове, а він не смів навіть ухопитися руками за вдарене місце, а тільки ввесь згинався і жалібно, безнадійно дивився на чудове, але німе й нежалісливе небо…
— Мати Божа! — несамохіть скрикнув Небаба, а по засмаглому обличчу в Олексія Поповича котилися сльози і падали на татарське вбрання.
Тільки Сагайдачний мов не помічав ґалери і не дивився на неї; він сидів похмурий і з під густих брів пильно дивився на пристань.