фортецю… Чути гомін на мурах… За мурами реве перелякана худоба… Ось уже поминули фортецю…
— Ких-ких-ких! — сміється Хома, затуляючи рота.
— Мовчи, Хомо, ще не дома! — спиняють його козаки.
— От так батько! От так Сагайдак!
— Налягайте, налягайте, братці, на весла!
Чайки линули прудко, прудко. Кизикермень зостався далеко позаду.
На світанні вони, мов дикі качки, поховалися в неосяжних очеретах. Там вони мали відпочити, а тоді вже випливти в море. Місце за для спочинку було чудове. Очерети тяглися на десятки верстов, а серед їх жило безліч усякого водяного птаства: баклани, чаплі, гуси, качки, кулики, дикі курочки, бугаї. Од пташиного галасу аж повітря дзвеніло. Часом ніби вихор пролітав очеретами: то бігла чимсь наполохана черідка диких свиней; їх багато велося в плавнях.
Запорожці любили очерети. В очеретах ховалися вони від татар та турків, в очеретах полювали, в очеретах рибу ловили. Про очерети козаки і в піснях співали.
Та в очеретах же велися і найлютіші козацькі вороги, що дошкуляли козакові при роботі і не давали йому ні відпочити, ні заснути до пуття. Вороги ті були комарі… Навіть у піснях співано про те, як козакам доводилося козацьким білим тілом комарів годувати.
Заїхавши в очерети, запорожці полягали спочивати — хто в чайці, хто на березі. Але ж не всі полягали, бо треба було й вартувати. Вартові поставали теж в очеретах, але на шпилях, щоб ген-далі видко було. На варту ставало по двоє й по
