Випили й Хведько та Юхим і всім наче веселіще стало.
Заходилися снідати. Тут, край води, не було вже так тихо, як у степу. Деркачі дерчали в траві, хававкали та підьподьомкали перепели, чайки перегукувалися за річкою, десь в очеретах гув бугай-птиця. По тернах та по лозах щебетало та цвірінькало дрібне птаство, дзичали та цвірчали всякі комахи.
— Дядьку, а далеко ще до Січі? — спитав чорнявий Юхим.
Запорожець глянув на його лукаво, глузливо підморгнув усом і сказав:
— Ні, вже близько, палицею докинеш.
— Ну, а коли ж там будемо?
— Та тижднів через два.
Хлопці зареготалися. Юхим догадався, що то з його, і собі почав сміятися.
Коні увійшли в річку і аж пирхали, так їм було гарно.
Грицько, наївшися, підійшов до річки, простягся на березі і почав ротом пити воду.
— Не пий так, хлопче, татари піймають, — озвався запорожець.
— А як же пити, дядьку? — спитав Грицько.
— Пий жменею, по козацькому.
Незабаром усі понаїдалися, понапивалися води з річки, поскладали їжу в сакви, з'язали коней поводами докупи і пустили пастися всіх на одній вірьовці.
— Тепер одпочинемо, — сказав запорожець.
Хлопці простяглися на траві, поклавши шапки в голови і ту ж мить позасинали, бо вночі не довелося й очей звести.
А запорожець не спав. Простягшися горілиць, він дивився на ясну блакить, посмоктував люлечку
