ними ніби попівськими рукавами. В такій одежі ходили тоді в Московії, а звалася вона „охабень“. У чоловічка був і товариш; на тому „охабень“ був блакитний з червоними китицями. Обидва вони сиділи на якомусь пакункові. Люде ті були посли од московського царя до запорозького війська.
— Та то пороги ревуть, пане дяче[1], — одказав москалеві сивоусий козак, що сидів долі, підобгавши ноги і смоктав люльку.
— Пороги? Но́ли они недалече?
— Та вже недалечко… От гаспидська люлька, — знову погасла!..
Дяк устав і, захистивши від сонця очі рукою, неспокійно дивився наперед, а сивоусий козак витяг кремінь, губку та кресало і заходився кресати, лаючи гаспидську люльку, що все гасне.
А спереду гуло та ревло все дужче. Старий козак у росхристаній сорочці з загорілими волохатими грудьми, що стояв біля стерна на передньому байдаці, накерував його саме насеред течії.
— А ну, хлопці, разом! — гукнув він.
На байдаці було дванадцятеро гребців. Зачувши наказ, вони разом глибоко зачепили веслами воду, одкинулися назад, знов нахилилися наперед, глибоко заганяючи весла в воду і знов одкинулися назад. Байдак линув, мов крилатий птах…
— А ну, соколята, ще раз! ще раз! — погукував старий стирник.
Перелякані московські посли дивилися то на гребців, то на стирника, то на страшну річку. А Дніпро справді ставав страшний. Щось ніби пірнало в йому і знов виринало, мов білі ягнятка
- ↑ Дяками в Московщині звалися урядові люде, чиновники.