— Сагайдачного, братіки, сто копанок чортів! — озвався й Небаба. — Якого ж нам ще кращого!..
— Сагайдачного! Сагайдачного! заревло все козацтво, мов несамовите, і козацькі шапки полетіли вгору, мов зграї сполоханого птаства. Це було ознакою, що Сагайдачного вибрано кошовим.
Сагайдачний уклонився, дякуючи за пошану і почав зрекатися, почав прохати, щоб визволено його від отаманування. Так де там! Козацтво страшенно заґвалтувало:
— То він не поважає громадської волі!
— В воду його, коли не бере булави!
— Киями його, матери його хиря!
На розгніване козацтво страшно було глянути…
Мати владу над людьми, старшувати над ними — це дуже принадна річ; але запевне ні над ким не було так страшно і так важко старшувати, як над козаками-січовиками. І кошовий по правді міг сказати: „Ой тяжка ти, булаво отаманська“! Вже саме обрання відбувалося так, що могло налякати кожного і найнебоязькішого. Уже коли козаки вшанували тебе, вибравши на отаманство, то корися, а то зараз же покажуть над непокірним свою волю: їм недовго і киями на смерть забити, і в Дніпрі втопити. А скорився громадській волі, згодився приняти булаву, — то мусиш стерпіти всякі козацькі збиткування та жарти. І все на те, щоб він не забував, що громада призволила дати йому старшування над собою, та громада ж може й геть його скинути, коли він того заробить. За те ж, як витерпів новий кошовий усі ті збиткування, тоді вже козацтво цілком корилося йому. Але це було тільки доти, доки козацтву добре велося. А тільки в чомусь не пощастило, то вже за все винен був кошовий. І через те не кожен кошовий умірав своєю смертю.
