були залишити його самітним й одиноким, коли хороба ограбувала його зі всіх тих лицарських прикмет, які він сам раніш так урочисто висвітлив і підніс на пєдестал найвищих ознак громадянина: християнської любови, строгого осуду своїх власних вчинків і слів та братерського вибачення чужих помилок, дисціпліни, покори і вірности аж до смерти супроти авторитету дідичного Гетьманства Роду Скоропадських.
Покійник сам найкраще довів в „Листах до Братів Хліборобів“, що без цих прикмет не подолаємо ми розгнузданої української анархічної отаманії, не зможемо здвигнути Трудової Монархії — єдиної, як учив покійний, і єдино можливої міцної й тревалої форми для Великої Суверенної Української Держави.
Хто виступає проти цих засад — виступає проти того, що є основою віри нашої віри У. С. X. Д., віри формулованої найяскравіще в „Листах“ самим покійником, коли він ще був паном власної волі і власного духу… той не може мати нічого спільного з нами!
Люта хороба перемогла дух покійника ще за життя, привела його до відомого непочитального виступу на сторінках нашого „репрезентативного“ „Діла“ і тим вирвала покійника з рядів нашої орґанізації на радість нашої ріжномастної руїнницької отаманії, яка вже заходиться святкувати перемогу над нами…
Але ми маємо не лиш ворогів. Маємо ми ще й „добрих людей“!
Ще над одвертою могилою нікчемні амбітники без власних творчих духових вартостей стали використовувати шпальти не лиш „репрезентативної“ української преси, але й не зорієнтованої в наших відносинах чужої, щоби реклямувати себе ідейними спадкоємцями покійника, його друзями й приятелями.
Фарисеї!…
Знаю, що власне вони, оті бездушні фарисеї битимуть себе в груди й на брудних роздорожжах української руїнницької преси з піною у рота вигукуватимуть:
„Дивіться, як отой нікчемний Скоропис принижує память Великого Покійника, як він профанує її, зменшує Його заслуги, ображає Його і Нас!… (все, розуміється, з великої літери!).
Даремні старання ваші, панове!
Для тих, у кого очі є, щоб бачити, а вуха, щоб чути — Правда вже є зараз ясною, як сонце.
