2-го липня 1931 в Затурцях на Волині закрила рідна земля тлінні останки першого Голови Ради Присяжних УСХД.
На Волині, на „нашій не своїй землі“, не „вольній і славній Україні“, а на польській займанщині розшарпаної, уярмленої й катованої України насипана ця свіжа могила.
Син Землі Української з гарячим серцем, з буйною мрією про так можливу, так близьку, один мент, здавалось, таку реальну Велику Українську Державу, умер серед божевільно сумної дійсности нашого національного розбиття і, скажемо словами покійника: рабства та розперезаного хамства…
Немилосердна доля не облегчила й останніх хвилин його життя.
Умер він самотним.
Ніхто з нас, що десяток і більше літ йшли з ним одним шляхом, плекали з ним одну думу, боліли одними й тими-ж болями, раділи одними й тими-ж радощами, не був при останніх хвилинах, останніх місяцях його життя.
А найтраґічніще те, що й не могли ми з ним бути…
Не могли, бо люта хороба, яка по над півтора десятка літ неупинно підточувала його здоровля, не лиш знівечила й зруйнувала його фізичні сили; ні, вона підточила й здеформувала і його духові сили і, знесиленого, кинула на той самий руїницький шлях, проти якого він, поки не був подоланий хоробою, так завзято, так героїчно боровся.
Для нас, як раніш і для покійника, добро нашої Батьківщини є вищим понад усе.
Ми мовчки перенесли й вибачили йому всі незчислимі особисті несправедливі й важкі напади й образи. Змушені ми
