кинувши свої гордощі, прислухались уважно до чистої мови бабусі — селянки, то почули-б (і запам'ятали-б!) що вона скаже не йнакше, як: „А це старостів Перепеличин онук“ або: „зайняв удовину ковалишину худобу“, а не: внук старости Перепелиці, або худобу вдови коваля.
Навіть що до числівників доводиться робити деякі уваги в обороні нашої мови.
Українська мова ширше за московську вживає збірних числівників: не тільки двоє, троє і т. д., але й десятеро, п'ятнацятеро — до тридцятеро; навіть у складних числах обидві частині вживаються у збірній формі: двадцятеро й двоє, тридцятеро й шестеро і т. д.
Маємо й здріблені числівники, чого не має ніяка инша мова: двойко, тройко, двоєчко, шестірочко і т. ин.
Дрібні числівники теж уживаються ширше, ніж у московській мові: пів-чверта, пів-п'ята, пів-шоста і т. д. — до пів-девята. Це старовинна форма, але вона ще живе у нас і забувати її не слід. Колись вона була і в московській мові, але нині в ній лишилося тільки „полтора“: у старовинних московських „былинахъ” знаходяться инші:
„Чару зелена вина в полтретя ведра“.
Забувають часто наші: двічі, тричі і без потреби заміняють їх чужими: два рази, три рази.
Нема у нас московської „дюжины“ і польського „tuzina“ і не треба притьмом заводити їх у нашу мову. Обійдемося якось і без цього.
Галичане завели полонізми: прийшло десятьох жовнірів; по нашому було-б: десятеро жовніра.
Де-що про заїменники. Дуже часто зустрічаються помилки правопису: єї (зам. її), міні (зам. мені), чія, чім, тім, тіїх, тіх, ціх, нашіх, навіть котріх — замісць: чия, чим, тим, тих, цих, наших, котрих. На іх родовий множини мають тільки: моїх, твоїх, своїх, чиїх і всіх.
Наша мова не так широко вживає заіменника котрий, як московська й польська і волить заміняти його заіменником що, де тільки можна. Напр.: згубив книжку, що її батько дав. Це той Перший, що загарбав нашу Україну (Шевч.)
За те з дієсловом та відмінками його помилок буває сила.
Найчастіша помилка і власне та, що дуже псує, обмосковлює нашу мову, є зловживання страдальною формою дієслів. Ця форма в українській мові вживається тільки там, де нема дієвої особи:
Ой чия то хаточка не заметена?
Ой чия то дівчина не заплетена?
Сказано тобі. Це йому пороблено — і т. ин. Ставити тут дієву особу в орудному відмінку, як це робиться в московській мові, у нас рішуче не можна, напр.: мною було сказано, закон, вироблений міністром, книжка, написана автором — це все московізми, що дуже псують дух нашої мови. У нас дієва особа не може стояти в орудному відмінку, а конче мусить бути в іменному: я сказав; закон, що його виробив міністр; книжка, що написав автор. В орудному відмінку при страдальній формі дієслова у нас може стояти тільки пасивний, а не активний іменник, знаряддя дії (ablativus instrumenti): це написано пером або олівцем, а не автором; трава столечена кіньми — значить, що хтось толочив її кіньми, а не самі коні толочили. Такі московські пасивні форми треба у нас перевертати в активні.
Прикро читати такі помилки в урядових наказах, в універсалах і відозвах, бо це ніби якось узаконює таку хибу; прикро бачити їх у творах наших талановитих письменників, бо їх беруть за зразок, иноді може й у школах будуть цітувати ті гарні уривки з поганими помилками проти нашого стілю. Наприклад у П. Граба:
Всі жита грозою збито,
Полягла трава…
