працює в чотирі рази більше, ніж ранійше. Це підвищення одначе треба взяти під сумнів, бо одночасно маються иньші відомости, що іменно в Московськім басейні добича понизилась.
Взагалі цифри Мілютіна такі, що той, хто хоч трохи знає стан промисловости, відноситься до них з сумнівом. Конкретний приклад: по його данним в Совітській Росії за сезон 1918–1919 вироблено цукру 4 міл. пудів; а на Україні — 6 міл. Такеж відношення між продукцією на Україні і Совітській Росії цілком неможливе. На Україні мається 200 цукроварень з годовим виробом біля 96 міл. пуд. А в Совдепії три заводи (два на Курщині, та один під Самарою) — не памятаю зараз, з якою кількіст'ю виробу; але щось з дуже невеликою. Ті цифри, що подав Риков, голова верховного господарчого комісаріату Совітської Росії, III-му конґресу в Москві — розуміється роблять сумне вражіння і для того Риков захтів позолотити пілюлю.
Він балакав про ті успіхи, що зроблені в Совітській Росії.
Зупинимося на двох головнійших точках:
1. збудованню в Каширі великої централі на 40.000 К. В.;
2. і заяви, що за послідні два роки, кожен рік (1918 і 1919) будується по 2000 верст залізничих колій і на них відкривається рух.
Про постройку централі в Коширі Риков каже, що усі залізно-бетонні роботи були зроблені зимою. Як інжінєр стверджує: залізно-бетонних робот зимою при морозі провадити не можна. Можливо, що був вистроєний барак над тим, що будувалось; його отоплювали; і в йому робили залізно-бетонні роботи. Але що-ж це коштувало? Хвалитися таким хазяйством не можна.
Що торкається до будівлі що-річно 2000 верст нових залізниць, то ні одним словом не указано, між якими пунктами вони збудовані. Бо це є те-ж неправда. Заявляю, що це єсть брехня, що пан Риков збрехав. Чому? Мені відомо, скільки потрібно метала на версту залізниці; і я стверджую, що такої кількости метала большевики новим залізницям не могли дати.
|
Мод. Левицький. |
У третє доводиться мені ставати в обороні нашої мови не від ворогів, а від добрих людей, своїх таки, Українців. Обороняв я нашу мову в „Літ.-Наук. Вістнику“ й у „Світлі“ ще за того часу, коли вперше настала нам змога писати рідною мовою (після революції р. 1905). Почалася тоді жвава, енерґійна праця на ниві нашого письменства у всіх його галузях; до цеї роботи брало ся багато щирих і охочих людей, що раді були послужити рідній справі. Але щирости й охоти, а навіть знання й таланту не досить було, не завжди досить: багатьом із тих робітників бракувало знання рідної мови й бажання навчитися її, як слід.
Подекуди виправдувалося це тим, що всі ми вчились у школах чужою нам московською мовою. Але це виправдання дуже слабке й нікчемне: адже-ж Котляревський, Квітка, Шевченко, Куліш, Марко Вовчок, Грінченко, Конисський, Комарь, Єфремов, Матушевський, Прокопович, Д. Дорошенко й инші теж училися московською мовою, а проте писали й пишуть вони чистою і гарною вкраїнською мовою, не калічать її. Значить — школа не оправдання для тих недбалих, що, забувши всяку шану до рідної мови, калічать її так, що иноді й пізнати трудно: чи це вкраїнська чи поганенька московська мова. Це недбальство наших „хахловъ“ використовують иноді вороги для глуму над нашою мовою:
— „Помилуйте, да вѣдь это тотъ-же русскій языкъ, діалектъ его, жаргонъ какой-то, а вовсе не особый языкъ“.
Отже не так винна школа в цьому сумному явищі; є тому инша причина. На мою думку ось що:
