Проте Серебрія всі товариші любили за його добру, товариську вдачу; любили його і вчителі, хоч иноді й пакосний бував і в карцері не раз сидів. В 4-му класі, що за тих часів був найтрудніший, він застряг на другий рік, а потім і зовсім мусів покинути ґімназію. Де-який час він ходив по місті "у цивильному", з цигаркою в роті на заздрість нашу, і чекав, щоб йому минуло 16 літ, щоби поступити охотником у військову службу. Як "вольноопредѣляющійся" він ще де-який час швендяв по місті, шматуючи серця ґімназісток, а потім поїхав у Київ у юнкерську школу, і з того часу ми вже його не бачили. Правда, колись ще на Різдво чи на Великдень він приїхав на короткий час до родини, вже "блискучим юнкером," поглузував із нас, що ми "засмерділися" в тїй ґімназії, розказував, що нема життя, як військова служба, бенкетував у ресторанах, грав на біліарді, і знайшлося чимало з наших товаришів, що заздрили його "щастю". Але заздрили не всі. Була частина, що почала трошки инакше думати, особливо з того часу, як серед нас, у 5 класі, з'явився новий товариш, Авакум Кудрицький.
Це був, сказать-би, з усіх поглядів антипод Серожки Серебрія. Син бідного сельського дяка, з зовнішнього вигляду дуже незграбний: присадкуватий, кремезний, кирпатий, таранкуватий од віспи, якийсь кострюбатий, він не тільки не мав нічого принадного з зовнішнього вигляду, але навпаки — перше вражіння робив навіть прикре. Заімпонував він нам у сам-перед своєю фізичною силою; він був найдужчий з цілого класу, — а це у ґімназистів має велику вагу. Але в той час, коли в усіх инших класах найдужчі здебільшого бувають далеко не найрозумніші і своєю силою "задаються" і б'ють та терорізують слабших, Авакум (ми воліли називати його по імені, а не по призвиську, як усіх инших, бо й те імя було оріґінальне, теж ніби якесь кострюбате) навпаки ніколи своєю силою не "задавався", нікого не бив, а так хиба, иноді, боровся один на двох або й на трьох. Але далі декому з нас він заімпонував ще більше своєю інтелєктуальною силою, якою він перевищував не тільки найрозумніших з класу, але й багатьох із вищих класів.
З'явився він у нас одразу в 5 класі. Перед тим він учився в бурсі, а потім у духовній семинарії, з якої й перейшов у ґімназію. Потім ми довідалися, що з семинарії його вигнали за "вольнодумство" і тільки на благання і сльози його батька зробили йому ту ласку, що він ніби увільнився сам, "по прошенію". Але про це Авакум росказав лише де-кому з нас і то значно пізніше.
Пам'ятаю, на мене перше сильне моральне вражіння зробив Авакум одною розмовою на якомусь "порожньому" уроці (коли вчителя не було) з нашим товаришем Матковським. Цей був з поповичів, учився погано, а імпонував нам тим, що говорив басом (і в хорі "октаву пускав"), курив дуже міцний тютюн і "просвіщав" нас по всяких полових питаннях, але в дуже неморальному освітленні; просто кажучи — він дуже багато гидоти навчив нас. Але хлопцям 15–16 літ власне це все й цікаво. Одно тільки було спільне у Матковського і Авакума: обидва вони були "стіхійні" Українці: погано говорили й вимовляли по московському, а у приватних розмовах воліли вживати вкраїнської мови. Тоді національне питання не стояло так гостро, як нині; але була частина учнів, що любила співати українських пісень і в розмовах воліла вживати між собою рідної мови. Отож на тому "порожньому" уроці зібралася нас купка, хто не підучував дальших уроків, і балакали про те, про се. Матковський сидів на вікні, бовтаючи но-
