сказала Варвара Карпівна привітно. — Зажурились, що рано оженились?
Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.
— Ні… нєт, панротів.. — промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого. — Сегодня такой празднік…
— Вот то-то і оно! — засміялась Варвара Карпівна і зморшки промінням розійшлись по її лиці. — Может грустно, что празднік, да не ваш?
— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.
Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.
— А ви взялі б да і женілісь! Вот Глафіра Кондратьєвна і нєвєсту б вам нашла… Правда, Глафіра Кондратьєвна? — повернулась вона до зеленого очіпка. Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:
— А что ж! І нашла б! Такому красавцу да не найті!
— Ого! — весело засміялась Варвара Карпівна. — Компліменти!
— Чего «компліменти»? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна. — Думаєтє, нє найду?.. Раз говорю — значіт, найду. І богатая, і красівая… свой дом і двадцять тисяч хоть сейчас. Да! Ето не «комплімент»!
— Образованная?
— Ізвєстно, образованная, а то как же! Сдала екзамент. Как же… За єйо сватался Нєдобрюхін, тот, что потом на Савкіной дочке женілся — і отказала! «Мнє, говоріт, офіцера, чіновніка ілі по крайності, говоріт, студента подавай»… Вот как! Да… Ето «компліменти»!
— А в самом дєлє, Ніколай Стєпановіч, давайте ми вас женім! — напівповажно скрикнула Сухобрі-
