Сторінка:Володимир Винниченко. Твори в 24 тт. Т.1 Оповідання (1930).pdf/63

Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осени, спішить попрощатися з людьми, всміхнутися тепло-ласкаво востаннє й покоритись долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не пів двора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятами, тільки оголені дерева якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали рештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі, дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старший дозорець, — «соціяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у петрівку, їв у неділю до дзвону, не хотів читать ані букви з біблії й не любив багато балакать, — навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествіе по реке Оранжевой і ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем'ян, ватажок штундарів, з симпатичним лицем і добрими очима дідочок. Пору чсиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки, — один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти них на другий койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» — високій, худий і тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею й житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила