— Та давай, Данило, — радить бриль, — бо вороненька вже стелеться.
— Ще б полтиника… — чухається Данило.
— Е-е… — докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців. — Ще мало вам… Беріть!
— Ну, хай іде… Давайте… Хай вам бог помага, а конячинка, їй-богу, добра, — перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зідха Данило. — Якби не така скрута… Ех!
— Прощавайте!
— Щасливо!
— Но!
І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собу дядько до воза. Але, зустрівшись з земляками, спиниться, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якогонебудь оповідача, поважно на запити одповідає:
— Не продажня.
Тільки ж умішається де єврей, або циган, там спокій цей зміняється на крик, на галас, сварку, іноді й на бійку. І набіга поліція, збігаються люди, підіймається ґвалт і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й єврея.
На воловій біля купки людей у темному піджаці, таких же штанях, у глаженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля нього, переминаючися з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищуватими щоками й синенькими, полинялими оченятками.
— Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, — заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він. — Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!
Андрій погано вилаявсь.
