будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір'ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній — Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який ступнів на сорок стояв від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів; Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбару йшов густий стовп пороху і чувся гуркіт віялки та гомін людських голосів; біля білої кухні бігали покоївки, ходили кучери.
Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.
— Це ще раз думаєте одтарабанити? — звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.
— Ще раз… — бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка і знов, не дивлячись на віз, нахилився і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.
— А куди це дід зіб-ра-ались? — зачувся Гриців голос від другого воза. — Уже з калаталкою?
— Ні! — крикнув Юхим. — Так… на проходку.
Йому видно було, як Гриць щось сказав Андрієві, потім жартівливо вдарив його по плечі і, коли той хутко повернувся до нього й почав шось палко-сердито говорити, він одкинувся назад і по всьому подвір'ї голосно залунало: гу-гу-гу-гу-гу!
Юхим, не хапаючись, почовгав собі далі, підійшов до стайні, зазирнув у двері, поторгав за штабу, потім постояв, подивився на небо, позіхнув і мляво, ліниво рушив за стайню, яка задньою стінкою вихо-
