— Годі, кицю, годі вже!.. Пора вилазити… Дощу вже немає… — чує вона Йванів голос і наче прокидається. Знявши з його шиї руку, вона глибоко з дрижанням зідхає і проводить рукою по лиці. А воно таке гаряче, ніби вона не проти вітру сиділа, а проти якого полум'я.
Дощу вже справді немає і в лісі видніше трохи. Десь за дубами чути знову сміх, балачки, перегукування.
— Іван Васильович! — чується Катин голос. — Де ви? Го-го!.. Додому!
— Холодно, Ліко, надінь моє пальто, — говорить Іван, сидячи біля неї. — Вогко, застудишся…
— Ні… — в'яло бовкає вона й бере в руки віжки. Вона зовсім не почуває ні холоду, не вогкости, — їй душно, чогось тяжко, чогось сумно, хочеться плакать.
Знов рушають, тільки попереду їде Семен, який показує всім дорогу. Берестки знов чіпляються за одіж, за бричку й наче плачуть, прощаючись із гостями й обсипаючи їх краплями дощу. Повітря легке, свіже, бадьоре.
— А тих уже немає… — ліниво промовляє Гликерія, виїжджаючи на шлях і дивлячись на те місце, де стояли робітники. Там тихо. І тихо скрізь навкруги, Сірий шлях зробився чорним і виразно темніє довгою смугою серед хлібів, що здаються тепер сірими. Небо наче поширшало, піднялося далі вгору й сміється своїми зорями.
Коні задоволено пирхають, клацають упряжжю й копитами; попереду чується легкий сміх і гомін з екіпажів; дме ледве помітний вітер від прудкої їзди. Все спочиває від лютого бою. Степ, як притомлений велетень, дихає рівно й спокійно й віє безмежною силою. Ледве помітні, покриті хлібами могили пливуть і ховаються позаду; тихо, вільно.
— Який контраст із бурею… — ледве чутно каже
