шаючися, складають на свою бричку самовар, тарілки, порожні пляшки і теж щось говорять і сміються. На Йвана Гликерія не дивиться, але почуває, що й він повинен теж сміятись.
Вона сідає на свою маленьку, на двох зроблену, бричку, бере в руки віжки і з замиранням серця прислухвється, чи не чути Йванових ступнів. Вона загадує: коли він сяде не своє місце поруч із нею, значить — не все ще порвано, коли ж піде на другий екіпаж — значить… Ну й начхать… хай іде, все одно! Хай іде!
Вона шарпає віжками і злісно кричить на коней:
— Н-но!!
— Почекайте! — чується біля брички знайомий голос. — Я ж ще сяду.
Гликерія з похмурим, напруженим лицем зупиняє коней і чекає, поки Йван умощується біля неї. Нарешті, рушають: попереду Гликерія з Іваном, потім два екіпажі з останніми і на кінці Семен та Дунька з посудою й недоїденими наїдками.
Сонце ніби теж розсердилось і, страшенно червоне від гніву, показує іноді крізь дерева своє кругле лице; берестки, молоді дубки, схиляючи на зарослу шпоришем, мало накочену доріжку свої віти, чіпляються за капелюх, за одіж і ніби бажають спинити гостей. Коні теж, здається, незадоволені — часто фиркають, махають хвостами і, ніби одганяючи оводів, озираються на Гликерію і, одвернувшись, насмішкувато пирхають.
Гликерія робить вигляд, що дуже пильно править кіньми, й не озирається до свого сусіди, але знає, що він дивиться на неї і їй хочеться, щоб він заговорив, бо тоді мусить менше дивитись на її надто негарне у профіль лице, і хочеться, щоб він не говорив, бо прийдеться одповідати, а вона чує, що наговорить, за що буде потім каятись.
