ватою косичкою. О, прокляття! Вона, дурепа, могла думати, що її мільйони, мужичі батьківські мільйони, які ще, здається, пахтять вівцями й потом наймитів, ці мільйони не мають ніякого значіння для нього. Вона, ідіотка, могла думати, що ця артистична, ніжна натура на неї звернула свою милостиву увагу, а не на мільйони, що вони, оці панки, інженери, чиновники, генеральські дочки, титулярні, благородні, що вони п'ють її вина й катаються на її конях з-за любови й поваги до неї. О, прокляття!
Їй хочеться, як — бувало — робила малою, з лютим вереском упасти на землю й люто битись об неї головою; хочеться несамовито схопитись і з ненавистю уп'ястись нігтями в це ніжне, брехливе лице з глибокими очима; хочеться дико, по-мужицьки, схопити за край скатерки, шпурнути на них цими пляшками, тарілками і хльоскати їх нею й кричати: «Геть звідси! геть із мого лісу, голоп'яті! геть! геть!»
Але вона тільки раптом сідає рівніше, міцно впивається руками в сукню, так що аж пучкам боляче, й починає важко дихати. Вона знає, що вона зараз страшенно негарна, що кров, приливши до голови, робить її лице не червоним, як у других, а якимсь буряковим, губи стають тонкими та білими і гостре лице, з вузькими пронизуватими очима, стає ще більш схожим на пацюче. Але їй тепер дарма. Показать, зараз же показать йому і їм, що вона хоче начхать на них, що вона й на мизинний палець не вважа на їхнє благородство і не потребує їхнього товариства.
— Треба, щоб воно вас захоплювало, щоб ви не спали! — гарно одкидаючи свій темнорусий шовковий чуб, палко говорить Іван. — Треба змінити свої почування, тасувати їх, як карти, вишукувати їх у кожній дрібниці, в кожній незначній прояві всякого життя!.. А для цього контраст найбільш відповідає. Він не дає застигнути думці, він дратує нерви… Хай погане,
