— Почекайте! — чується біля брички знайомий голос. — Я-ж ще сяду.
Гликерія з похмурим, напруженим лицем зупиняє коней і чекає, поки Іван умощується біля неї. Нарешті, рушають: попереду Гликерія з Іваном, потім два екіпажі з останніми і на кінці Семен та Дунька з посудою й недоїденими наїдками.
Сонце ніби теж розсердилось і, страшенно червоне від гніву, показує иноді крізь дерева своє кругле лице; берестки, молоді дубки, схиляючи на зарослу шпоришем, мало накочену доріжку свої віти, чіпляються за капелюх, за одіж і ніби бажають спинити гостей. Коні теж, здається, незадоволені — часто фиркають, махають хвостами і, ніби одгоняючи оводів, озираються на Гликерію і, одвернувшись, насмішкувато пирхають.
Гликерія робить вигляд, що дуже пильно править кіньми, й не озирається до свого сусіди, але знає, що він дивиться на неї і їй хочеться, щоб він заговорив, бо тоді мусить менше дивитись на її надто негарне у профіль лице, і хочеться, щоб він не говорив, бо прийдеться одповідати, а вона чує, що наговорить, за що буде потім каятись
— Ліко… — тихо починає Іван.
— Я з вами не балакаю! Прошу не звертатись! — хутко й навмисне з побільшеною злістю говорить вона й шарпає віжками.
Іван хвилину мовчить.
— Але-ж… Хм… кумедно трохи, справді, — зачинає він знов. — Наробити дурниць, образити людей, споганити їм вечір і — не звертайтесь до неї…
— Чим я образила? Чим? — швидко поверта вона до нього лице й дивиться в його спокійні, добрі і злегка затуманені вином очі.
— Чим? Своїм вередуванням…
