Ця сторінка вичитана
— А наші десь позаду зостались… — говорить Гликерія. — Ну, треба бути паїньками: місто вже… Дай мені мій капелюх…
Іван підніма з дна брички, куди вона кинула, ще виїхавши з лісу, капелюх і подає їй.
Починаються якісь тини, пустирі, проїжджають повз якісь землянки й мало не переїжджають свиню з поросятами; гавкають собаки, десь грають на гармонії, хтось лається; в повітрі стоїть запах спаленого пір'я, гною й ще чогось печеного.
— От і місто… — говорить, зітхаючи Іван. — Землянки, міщанські хатки, поросята, поліцейські, плата за квартирю, кумасі, пересуди, — дрібно, поганенько… — і який контраст з тим покоєм степу, природи, тої бурі, повний, суцільний!… Контрасти, контрасти, контрасти!..
