Він знов озира її з ніг до голови, дивиться на її лице, повне затриманої скаженої злости, на білі губи, на гострий, негарний ніс, знов переводить очі на чудовий стрункий стан, який, здається, на жарт хтось притулив до цеї незґрабної голови. Вона бачить ці погляди і в неї пролітає думка, що він любується цим контрастом тіла і голови. І їй ще дужче хочеться зробити щось дике, щось образливе для його.
— Не хочете? — закида вона гордо голову.
Балачка вже й на другому кінці стихає, і Гликерія, не повертаючи ні голови, ні очей, бачить, як Катя виясняє иншим причину суперечки, і чує, як та повинна насмішкувато і зневажливо всміхатись. Іван теж устає на ноги, струсює з штанів крихти і говорить:
— Не то, що не хочу, а просто не можу виконувати такі, такі дикі бажання. Я просто таки дивуюсь.
Гликерія круто повертається, так що поділ сукні аж вітер здійма біля неї, і кричить до екіпажів:
— Семен! Запрягай мою бричку! Хутко!
— Ліко! — тихо говорить до неї Іван. — Що з тобою?!.. Що за фантазія? Це-ж — образа…
„А мені начхать!“ — хочеться крикнути їй, але вона тільки зривається з місця і прудко йде до брички, біля якої, не знаючи, що почати, стоїть Семен і з здивованою пикою щось говорить до Дуньки. Гликерія знає, що й ця буде лаять її й судити на кухні з другою прислугою, і їй хочеться кинуть їй гроші, затопать ногами і вигнать, зараз-же вигнати.
— Чого стоїш?! Що за розбалакування? — накидається вона на Семена. — Запрягай!!
