линку забіг довідатись. Дуже турбувався. Простіть! Потім…
Я мимрю ще щось і похапцем боком висуваюсь у двері, не прощаючись і не дивлячись на них. Хтось з них іще довго дивиться мені у слід й не скоро замикає двері.
— Зовсім здоровий… — кажу я, підходячи до Шапочки.
Вона не розуміє.
— Як здоровий?… Хто?
— Він! Зовсім здоровий! Легкий нежить тільки.
Ми мовчки йдемо вулицею кудись угору, я трохи попереду, вона позаду: розчавчені, знищені, осміяні.
— В [[ Автор:Гі де Мопассан|Мопасана]] в оповіданню це легче виходило... — кажу я з усміхом. — О, ні!... — раптом кричу я на всю вулицю і змахую палицею.
Шапочка злякано хапає мене за руку, але я вириваюсь і хочу повернути назад. Прохожі здивовано, вражено дивляться на нас.
— Якове Василевичу, залишіть! Схаменіться! — неголосно каже Шапочка, втримуючи мене за руку.
— Ні, пустіть! Пустіть, Шапочко! Я не можу. Я не можу так. Пустіть же!
— Добре, я пущу; добре, пострівайге тільки! Скажіть мені, що ви хочете зробити? Звощик! — гукає вона. — Пострівайте, не треба! Сідайте, проїдемо трохи! Сідайте ж, негарно, дивляться на нас!
Я до крови закушую губу й сідаю в сани.
— Прямо! — каже Шапочка візникові.
У мене в очах сліпий каламут; хочеться ричати й бити когось, бити кулаками в лице, в очі, топтати, гризти.
— Ні, я не можу, я мушу! Я!…
