— А, ні! Які там п'яні… Ну, як називаються ті, що з ума, з розуму сходять?.. Скажені. Га? Такі, що верзуть, що попало?
— А-а! Ті, що з розуму сходять! Закохані?
Мінасов знов глянув на мене.
— Ви, паниченьку, чи дуже дурні, чи дуже… розумні? Га?
Я волів бути дурним і здивовано подивився на його.
— Та чому?
«Калмик» не знав, що сказати. Ага, серденько, укусив? Ти, мабуть, ще й не знав, що глупота найкращий панцер. Я непорозуміло дивився на «калмика», а він мовчки шукав чогось на моєму лиці.
— Та так і не розумієте, що я кажу? — раптом спитав він.
— Ні, не розумію.
Він дрібно засміявся й легенько похльоскав мене по плечі.
— Ну, то й не треба… Не треба, кажу… Хе-хе-хе!
І знов подивився на мене своїми маленькими, дуже блискучими очима.
Я програв. Ну, добре-ж! коли так, то ось-же й тобі.
— А і ваш синок у цій хатинці сидів? — теж з приємною посмішкою несподівано спитав я.
Жандармові моментально злетів сміх з лиця. Очі стали страшні — прозорі, гострі, він аж вирівнявсь і зблід. Я почув, що в мені сильно забилось серце і, пам'ятаю, проти волі озирнувся круг себе. Крім карафки на столі, не було нічого підходящого.
— Ага, Степанюк уже сказав, — вмить майже спокійно муркнув жандарм і, знов посміхнувшись, додав: — у цій сидів, у цій самій! І синок мій тут сидів. Кла-
