— Але-ж… почекайте! — вмішався я, здивовано, — ви-ж не в тій дії з'явились. Вам треба в третій… у лісі… Який-же тут ефект?
— Який? який? — грізно повернувся він до мене. — Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!.. Я ошибся… Да! Усяк може ошибиться… Але це — пустяк! Ті дії можна викинуть і драма од того не теряє… Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви убили роскошную сцену… Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили ви мене! О!.. Хто спустив занавіс?
— Я думав, що… — почав був Гонта, але зараз-же спинився.
— Хто вас просив? Хто вас просив! Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З сапожниками, з писарчуками, з якоюсь… Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені портили гру!
— Та ви-ж самі винні! — не втерпів я, аж скрикнувши з дива. — Ви-ж самі з'явились тоді, як…
— Я? — гукнув Гаркун. — Я винен? Хо-хо-хо-хо! Ще я й винен?.. Ха-ха-ха-ха!.. О, ні! Ні, годі, годі!.. Скажіть публіці, що представлення дальше не буде… Завтра я виїзжаю… Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрени, що ви говорите?
— Та вже-ж…
— Ха-ха-ха-ха-ха-хо!!
Я схопив з кілка свою шапку й мовчки вискочив з «уборної». По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу «непредвіденного обстоятильства», купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили «безпашпортні» і, не розуміючи, розпитувались одне у одного, чого так хутко скінчилось «приставлення». З театру чувся крик і галас.
