Розмови стихають і всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по чорному зораному полю. Бліді лиця поблідли ще більше, засвітилися мукою; груди важко, глибоко зідхають, мов на всіх навалилася якась непосильна вага.
А сіре повзло та повзло, мов велика гадюка, то скручуючися по дорозі, то розтягуючися у довгу рівну низку.
— З ружжями! — тихо промовив хтось. Всі заворушилися: десь захлипала жінка, запищала дитина, але їх зразу спинили й всі знов наче покам'яніли, очей не зводячи з гадюки, над якою справді можна вже було розглядіти рівну гостру щетину з рушниць.
— А-о-о! — зачулась ще здалека якась команда офіцера, що їхав поруч з гадюкою на коні, то випереджаючи її, то знов зупиняючися і озираючи всіх.
Селяни знов заворушилися, зачувши різкий той крик, і ще більше зблідли. Позаду хтось молився, хтось знов тихо захлипав, але їх уже не спиняли. Всі не спускали очей з сірої гадюки, що вже переверталася помалу у рівний живий сірий тин людей. Цей тин ішов рівно, прямо, гулко ступаючи сотнею ніг по калюжах, і, здавалося, нічого не бачив і не чув перед собою, крім свого офіцера.
Ось ближче і ближче… Ось можна вже розглядіти, скільки їх, можна вже бачити, що то не вороний, а буланий кінь під офіцером, навіть видно, як повертає цей офіцер голову до тину і щось говорить до його. Ще ближче… Зовсім близько. Видно червоні, заляпані грязюкою лиця, видно жовте, безвусе, прищувате обличчя білявенького офіцерика в сивій шинелі, чути дружне шльопання ніг по грязюці.
— Пол-рота-а… стой! — вмить хрипло виривається з горла офіцерика.
