Галї до мене й сьогоднї нема,
Хоч би сама вже пішла я!
Рипнули двері, іде мов хтось там.
Справдї: сусїда Маряна:
„Тїтко, здорові! з недїлею вам!
Я до вас в гостї ще зрана.“
От посїдали, балакаєм ми:
„В містї сьогоднї була я…
Ви сидите все самі та самі, —
Чутка-ж пішла там такая,
Чутка про Галю про вашу пішла…“
— Що-ж ти про неї почула? —
„Та… щось кума Василина верзла —
Може вона ще й збрехнула…
Кажуть, неначе втекла від панів,
Кажуть ще… я вже й не незнаю —
Довгий язик усього, бач, наплїв…
Чи вже казати до краю?“
— Дочко, кажи! — я просю, а самій
В серцї мов щось защеміло.
„Бачите, був там панич молодий,
Ну, то й було у їх дїло…
Кажуть про Галю…“ Не слухала я,
В місто що сили побігла:
„Боже! невже-ж таки Галя моя?…
За що-ж ця кара постигла?…“
Плачу, молюся… Нарештї прийшла:
„Галя, де Галя?“ питаю.
Кучер старий відмовляє: — Втекла —
„Деж вона?“ — Я вже незнаю. —
Там, де була, скамянїла там я…
Чую, знов кучер говоре:
— Часто дочка цїлувалась твоя —
От їй і склалося горе.
Звісно, дурне й молоде ще воно, —
Ну, а тутешні пронози…
Забавки їм саме там, де давно
Ллютьця дївочії сльози.
Краще було-б доглядати її:
З доглядом лиха немає… —
