Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/58

Цю сторінку схвалено

56

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


До гурту підходив отець Василь стурбований, винуватий, але з робленим суворим виглядом:

— Бачите, як ви своїх дітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?

Із натовпу обізвався стриманий голос:

— Так то так, батюшко, але-ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.

За ним другий, жіночий:

— Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародьно в церкві. А спитати-б, защо? Мало ще залили сала за шкуру?

Далі один по одному загули з громади инші голоси, кидаючи виважені й стримані слова мужицького, грубого, але гарячого доймаючого жалю:

— Та нехай-би вона й справді там провинилася, то й що-ж: зразу йому камінь на шию, та як щеня — у воду?

З другого боку:

— Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота — то воно й не жаль.

— Молоде — дурне, — що йому: побіжить та з того жалю й заподіє собі щось: кому буде гріх?

О. Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:

— Нічого їй не станеться — вернеться.

— Та добре-ж то як вернеться, а як…

До гурту бігла Гнатиха. Зразу попа забули, всі до неї:

— Ну, що, немає?

Бліда. Важко дихає.

— …Скриня одімкнена, вся її дівизна, книжки, папері — все порозкидане, а її немає. До криниці бігала, до ставу — не знайшла.

Ламає руки, благає, плаче.