56
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
До гурту підходив отець Василь стурбований, винуватий, але з робленим суворим виглядом:
— Бачите, як ви своїх дітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?
Із натовпу обізвався стриманий голос:
— Так то так, батюшко, але-ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.
За ним другий, жіночий:
— Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародьно в церкві. А спитати-б, защо? Мало ще залили сала за шкуру?
Далі один по одному загули з громади инші голоси, кидаючи виважені й стримані слова мужицького, грубого, але гарячого доймаючого жалю:
— Та нехай-би вона й справді там провинилася, то й що-ж: зразу йому камінь на шию, та як щеня — у воду?
З другого боку:
— Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота — то воно й не жаль.
— Молоде — дурне, — що йому: побіжить та з того жалю й заподіє собі щось: кому буде гріх?
О. Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:
— Нічого їй не станеться — вернеться.
— Та добре-ж то як вернеться, а як…
До гурту бігла Гнатиха. Зразу попа забули, всі до неї:
— Ну, що, немає?
Бліда. Важко дихає.
— …Скриня одімкнена, вся її дівизна, книжки, папері — все порозкидане, а її немає. До криниці бігала, до ставу — не знайшла.
Ламає руки, благає, плаче.
