Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/44

Цю сторінку схвалено

42

С. ВАСИЛЬЧЕНКО


собака порядкує. Свічка на столі впала: горять якісь папері, горить на вікні занавіска… Не заглянь я в кімнату — досі-б школа тільки курилася 

Виводить висновки:

— Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…

Жаром ударило в лице, мовчу.

Зітхає:

— А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. Я чув про його. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє…

— Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе:

— Воно, звичайно, було байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А тож все одно він її не візьме — пограється й покине.

Закипає чогось злість у грудях:

— Та чорт її нехай візьме, яке нам зрештою, до цього діло? Може це буде у її житті найкращий спогад.

Андрій не розуміє мене: тим-же голосом спокійним, розсудливим:

— Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люде — проходу їй не дадуть. А боронь боже, як ще буде дитина, — живцем загризуть, з'їдять…

Та „дитина“ як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:

— Ну, а вам що до того? Що до того вам?

— Як то що? Шкода, — тягне він задумано: добре коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?