42
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
собака порядкує. Свічка на столі впала: горять якісь папері, горить на вікні занавіска… Не заглянь я в кімнату — досі-б школа тільки курилася
Виводить висновки:
— Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…
Жаром ударило в лице, мовчу.
Зітхає:
— А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. Я чув про його. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє…
— Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе:
— Воно, звичайно, було байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А тож все одно він її не візьме — пограється й покине.
Закипає чогось злість у грудях:
— Та чорт її нехай візьме, яке нам зрештою, до цього діло? Може це буде у її житті найкращий спогад.
Андрій не розуміє мене: тим-же голосом спокійним, розсудливим:
— Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люде — проходу їй не дадуть. А боронь боже, як ще буде дитина, — живцем загризуть, з'їдять…
Та „дитина“ як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:
— Ну, а вам що до того? Що до того вам?
— Як то що? Шкода, — тягне він задумано: добре коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?
