Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/35

Цю сторінку схвалено

33

ТАЛАНТ


Збірає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народніх вистав. Тетяна там днює й ночує.

Додає смутно:

— Шкода дівчини, я все-ж таки думав, що з неї щось буде…

Трохи згодом:

— А студента того я знаю…

Поговорили, посумували.

Далі:

— Ну, що-ж — шкода не шкода — ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.

Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.

Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, камінем на все літо сісти за книжки.

VII.

Квітувало жито, красувалося…

Здавалося сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень і вночі, і вдень і вночі.

Ніби тільки крізь намітку бачили, як сади одцвіталися, як майнула крилами, одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.

Гукнеш:

— Андрію Марковичу!

Не одриваючись од книги, сердито:

— Га?

— Чи є ще порох у порохівницях?

Підводить голову: лице примарніле, чуб поплутаний, очи — туман застеляє… Коротко, спокійно: