— Ну, що-ж, діти, як пора, то й пора.
Заворушились, встали, цілим натовпом висипали з хати; прощались:
— В час добрий!
— Їдьте та й знову приїздіть до нас на літо. Тут ми вас може й поженимо, — жартував хтось.
— Пишіть листи.
— Присилайте газетку.
А дід Маркіян до Валі:
— Та розпитайте там, Петровичу, про клєточку.
Дядько Кирило сів на віз, взяв віжки в руки. Цвохнув батогом, і віз заскрипів із двору. А по селу гомін, гомін…
Школярі, яких загітував Вітя, в останній день мало не бунт вчинили проти батьків та матерів, що не пускали до Київа вчитись. Чути було, десь бідкались:
— Ну, й що ви скажете, збаламутили дітей, що тепер і ради їм не даси.
Один з торбинкою тікає до воза без шапки, наздоганяє його мати, б'є шапкою по плечах і кидає її йому в руки. Другий червоний і заплаканий, проте, з радісною перемогою турманом вилітає разом із торбиною з сіней на вулицю, з материним буханом у спину, замість благословення в дорогу. Незабаром коло Віті скупчилось сім душ сільських хлопців з торбинами за плечима. Рушили. Настя довго стояла, схилившись на воротях. Увійшла в хату, взяла зшиток, в якому написали київські гості „на спомин“. Зараз Настя не хотіла читати, — лишала на-далі, проте не втерпіла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валя:
