Стоять, чуманіють.
— Ну, та нічого, — підождемо якось.
Пішли до ставка.
Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах терниця, сани, мотовило визирає із під стріхи, — все дерев'яне, ветхе… Не село, — музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване аби-як і аби-з-чого, дерев'яне, трухляве. Так ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як пережити, то пережити один тиждень, або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сельрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітня, мов її буйним вітром занесло з Київа.
— Оце так село! Куди воно годиться, — бубонів Вітя, — немов тупим ножем усе вистругане.
Викупались, розім'ялись.
Вернулись до двору, ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, горщик, і ще щось рушником прикрите. Хотіли одчинити вікно, — на защіпці.
— Давайте шибку виймем, — радив Вітя.
— Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.
Вернулись знову у клуню. Посідали, хто де, позіхають. Після купання їсти захотілось дужче.
