Пішли.
… Поле, поле, пшениця, овес, жито, ставки, млини, села. А над усім — синє небо, як барвінок, і далечінь, як дим.
Двоє ідуть мовчки. Ліщина гомонить один безперестану, вираховує, що коли-б взяти всі на Україні копи в одну кучу — чи вийшла-б скрита до хмари. Ніхто йому не одповів. Тоді змовкає й він; а в голові в нього йде робота в тому-ж напрямі; йому увижається золота гора, що верхи її ховаються в хмарі, а він спускається з неї, як на санчатах.
|
|
Маленький клас, маленький — всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, сокирою грубо тесані, — не бачили ще таких зроду; маленькі віконця, стеля пригнулась, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і комплекси, і „куточок“, і „хай живе“. Бідно-бідно в класі, проте чистенько, затишно, прикрашено. Помітно: енергійно змагається чиясь молодість із злиднями. Бляшана на столику лямпа. Сидять, червоні, коло столика, сьорбають у прикуску гарячий чай. Коло їх клопочеться молоденька вчителька в червоній хусточці, вносить їм на ніч соломи, стягає різне своє шмаття; стареньке пальтечко, якийсь килимок, рядно…
Полягали, простяглися, — так приємно хрустить солома, м'якше, як на перинах.
— Чудово!
Перед сном вигадують.
— Це-ж Василь із Настею і не думають, і не гадають, що до них гості мандрують. От здивуються!
