тут не загинете“. Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
— Ходімо, хлопці, далі, Уже-ж скільки пройшли. Це-ж буде сором людям хвалитись.
На душі справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
— Тепер — щоб не було — не вернемось!
Так буває, як перепливає хто уперше Дніпро. Випливе на середину. Хочеш — не хочеш, страшно, чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.
Ідуть та й ідуть… Подекуди в полі вже шуміла коса, метушились в'язальниці, виросли перші полукіпки — починались жнива. Синє-синє небо без дна і краю, поле срібне, поле зелене, поле золоте, а по тому полю бризки: дикий мак, волошки, черевички, сокирки…
Припікає сонце. Важко йдеться, на губах смага, ноги як дерев'яні. В очах утома, піт ллється за шию.
— Не знаєте, чи далеко до Липового Куту?
— Не знаєм і не чули.
Так ніби його й на світі немає.
На краю села колодязь із зводом і дерев'яним цебром. Витягли води, п'ють. Не п'ють, дмуть, аж ревуть.
— От вода, так вода! Солодка.
— А дай я ще! А дай тепер я!
Понапивались, поки животи стали як бубон. Повмивались, обілляли собі спини.
— Ху! ха-рашо!
